Факультет


Структура


Наукова робота


Навчальна робота


Виховна робота

Практики та експедиції


Студентам
Абітурієнтам
Випускники

Форум

Файли


Події

Фото тижня

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка>>

Географічний факультет

 


головна подорожі, мандрівки, експедиції

Мандрівка в Оптимістичну, 1-2 жовтня 2005 р.

Мікроавтобус ліниво долає останні метри підйому на горбок і, кілька разів пчихнувши, з полегшенням затихає. Все, приїхали, далі треба йти пішки через ліс, що пропах наскрізь прілим листям, грибами і ще чимось таким, що робить його по-справжньому осіннім. Після кількох хвилин збирання рушаємо. На думку відразу спадають банальні слова про опале листя, що шарудить під ногами, про осіннє небо над головою та інші заїжджені поетами фрази, але, слово честі, в цьому таки щось є. З тими думками незчулась, як підійшли до місця, де мали розбити табір. Далі - стандартна процедура розпаковування - запаковування, роздягання - вдягання та ін.

Зрештою опиняємося перед металевими дверима, що відділяють нас від мети подорожі – печери Оптимістичної. За кілька хвилин двері здаються і якось не дуже охоче відкриваються, щоб запустити досередини трохи світла, тепла і купу непроханих гостей. Проте майже відразу все це розчиняється в густій темряві і підкоряється філософії та законам підземного світу. Взагалі печери надихають на філософію та змушують задуматись над життям і його жорстокими законами. От так повзучи вхідною норою по вуха в холодній слизькій глині я зрозуміла закон, що говорить: з болота ви вийшли і в нього повернетесь (в даному випадку через болото зайдете і через нього вийдете (вхід до печери ж то один!!!)). В кінці кінців трохи повзучи, трохи чалапаючи по глинистому місиву добрались до “твердої підлоги”, яка вже не чвакала і не намагалася здерти гумаки разом із шкарпетками. Яка то була радість!!!

подорож в печеру Оптимістична

Болото потрохи відпадало від взуття, руки були вже порівняно чисті, і я нарешті згадала, що знаходжусь не де-небудь, а в самій ОПТИМІСТИЧНІЙ!!! Треба було терміново насолоджуватись красою, до того ж почали з'являтись кристали, які чим далі, тим більш нахабно і непристойно обліплювали стіни. В мізерних променях світла іскрились сотні, тисячі кубиків, голочок, гострячків, пластинок та інших форм, які я просто не в змозі назвати. Вся ця блискуча мішанина вигравала неймовірними кольорами від прозорого до майже чорного. То тут, то там важкими медовими краплями виділялись більші кристали, їх оточували грона дрібніших прозорих кристалів, в одних місцях коричнево-жовті стіни були немов прикрашені інеєм, а в інших – наїжачились білими колючками. Серед цієї краси відчуваєш свою недосконалість і мізерність: так, ти потрапив у цю казку, але ти їй не потрібен, ти не можеш зробити її кращою, але можеш зашкодити, ти підеш, а вона залишиться і буде далі жити своїм життям...

подорож в печеру Оптимістична, Тернопільська область

За кілька годин руху по підземних лабіринтах пройшли багато залів із власними іменами, за кожним з них– своя історія з людськими обличчями, пристрастями, бажаннями. Рік за роком, метр за метром люди все далі проникали в невідомість. Для когось вони – божевільні, для когось – просто ледарі, які вбивають час, для когось – романтики і герої. Істина лежить, мабуть, десь по-середині, але що не викликає сумнівів – це величезна праця, яка тут прикладена: прокопано, прорубано масу ходів, винесено купи в'язкої глини, закартографовано сотні кілометрів лабіринтів, - все важко перечислити. Але найцікавіше – скільки ще роботи попереду!!?!!

фото печери Оптимістична

Крайня точка нашої подорожі – зал Кіліманджаро. Цікаво, чого ж ми сюди перлися???. Чи дійсно тут є щось таке особливе??? На кристали вже надивилися, навіть почала набридати вся ця розкіш: куди не глянь – кристали, кристали, кристали... І тут з'являється... ціле кубло здоровенних кристалів, що своєю формою і розміром чимось нагадувало людську руку, а поряд ще і ще кристали, кристали, кристали... Порівняно з цим, все, що ми бачили раніше, виглядало як “Ґринджоли” на Євробаченні (класно, круто, але не той рівень). Згодом переконались, що фантазія природи не має меж: в деяких місцях кристали просто насипом (!!!!) лежали на землі. Деякі з них зліпились докупи і нагадували чи то золотисті хризантеми, чи то їжачки, чи ще шось таке в цьому роді (кулясте, колюче і дуже гарне). Словом, це треба бачити!!!!

печера оптимістична географічний факультет

Дорога назад ... Що тут можна сказати? З одного боку – шкода покидати цю красу, з другого – вже хочеться їсти і спати, а з найгіршого – треба пройти той самий шлях через мокрий, слизький і брудний вхід (при цій думці з жалем подивилась на болото, що вже обсохло і повідлітало від мене). Але що зробиш, як треба, то треба!!!!

Нарешті подолано останні глинисті в'язкі метри, в обличчя вдарило вечірнє тепло і прілий запах лісу. Поверхня!!! Підземна казка – це добре, але надземне життя – краще. Добираємось до табору, вечеряємо і – спати!!! В голові солодко макітриться, по тілу розпливається приємна втома, довкола снують тисячі думок про підземні лабіринти, зграї кристалів, химерні візерунки на стінах, і хай йому грець, тому болоту , але це таки варто того!!!

Автор публікації - Олена Волік

Новини